С.К.: Ти нещодавно писала в твіттері, що ви шукаєте клавішника. Як проходять ці пошуки?
К.С.: Один раз написала в твіттері, двічі перевірила пошту. Ми ще нецілеспрямовано шукаємо. Думаю, Всесвіт сам посилає людину, яка потрібна.

С.К.: Але вам пишуть листи?
К.С.: Трішки, надсилають демо. Я хочу, щоб людина грала краще, ніж я. А я погано граю, дуже погано. Ось сьогодні пропускаю фортепіано, тому що викладач перенесла заняття.
В принципі, нам потрібна людина, що може вільно імпровізувати, яка цікавиться аранжуванням, як таким. Яка не просто знає, як перевести «Am» в септакорд якийсь там. Яка відчуває музику, у якої є почуття ритму, почуття сучасного звуку. Яка за експерименти, а не просто: домінанта, субдомінанта і так далі.
Тобто людина, у якої є внутрішній драйв. А це рідкість. Ми всі знаємо, що музикантів з великої літери «М» — от справді музикантів, не виконавців, не вокалістів, не авторів пісень, а музикантів — дуже мало. Всі вони — на вагу золота. Всі вони знають собі ціну.
І, можливо, не всі з них хочуть грати на фортепіано, не всі з них хочуть грати у групі «Крихітка». Тому що у нас є певні стилістичні рамки. Ми просто пропонуємо майданчик для ігор. Ми, як діти, граємо щось своє, хочеш — грай з нами! =) У нас є свої правила, є своя гра. Хтось хоче — приходить подивитись. Хоче — приходить пограти.

В.Г.: А гітарні експерименти яким життям зараз живуть?
К.С.: Покриті шаром пилюки, лежать у чохлі. =) Ні, я інколи беру медіатор, беру дві-три ноти, потім хтось дзвонить, каже: «треба вирішити терміново питання», — кладу гітару назад. Взагалі, найбільша проблема зараз — немає часу на зайняття музикою. Останні місяці взагалі були дуже стресові, нема часу займатись тим, чим я маю займатись.

С.К.: Чи можеш ти писати пісні, коли поруч є люди?
К.С.: Ні.

С.К.: Чи хотілось тобі коли-небудь повернутись назад і переписати готові пісні знову, змінити щось у текстах або музиці?
К.С.: Ви про альбом «Рецепт» зараз, чи про «На першому місці»?

С.К.: Несуттєво, взагалі про пісні, які вже написані.
К.С.: Інколи буває. Наприклад, здається, у «Хочу почути» мене Шуров (примітка: клавішник Esthetic Education, сольний проект Pianoбой) переконав переставити місцями якісь рядки, тому що він відчував, що так краще спрацює з інструментами. Я вагалась-вагалась, а потім подумала «окей». Сенс особливо не міняється від цього, бо все одно залишається настрій.
У пісні «Авто» в цьому альбомі було мільйон текстів. Наробки на цю пісню в мене були дуже давно. І такий був текст, і такий, і в день запису ще раз переписали його. І я розумію, що це все одно психотерапія, і все одно закарбується в тому моменті, в якому має. Так треба, так зафіксувалось.
Є пісні, які б я доробляла донесхочу. Інколи буває, що написав — і забув. А інколи, такі пісні, як «Пульт», наприклад, пишуться багато місяців, і ти до них повертаєшся і повертаєшся, переробляєш текст і переробляєш, а потім розумієш, що є фізичні дедлайни, є час і простір, і треба закінчити цю роботу. Інколи все в останню мить пишеться так, як і має бути, і все збалансовано.
«Щось на зразок» — одна з останніх пісень, яку ми записували для альбому «Рецепт». Я мучалась страшенно. Треба було заповнити один рядок блоку. Ми з хлопцями посміялись, і я сказала, що не буду дописувати, Бог допише. І якось прокинулась, ручку взяла і дописала. Потім ми ще тиждень сміялись, що у Бога дуже попсове почуття рими.
В.Г.: На презентації альбому «Рецепт» багато пісень звучало зовсім не так, як у записі. Для вас це навмисний хід, чи просто порив душі?
К.С.: В альбомі дуже багато продакшну. От Placebo і Muse — просто crazy. Вони намагаються все, що у них записано, — кожен delay, кожен інструмент — відтворити на концертах. Для цього потрібно чотири фури. І двадцять людей за сценою. Десь, за комбіком, в чорному стоїть музикант. На сцені нібито троє, а насправді ще багато людей працюють за пультом, за сценою.
Ми не можемо відтворити зараз на сцені весь продакшн. І мені здається, що це перевага. Я не чекаю, що чотири інструменти нароблять те, що я хотіла б наробити, тому я експериментую, намагаюсь займатись не своєю справою, підіграти щось на клавішах. Тому й хочу, щоб до нас приєдналась п’ята людина.
От закінчимо тур, і я збираюсь кілька місяців займатись тільки тим, що буду думати, як краще переаранжувати старі пісні. Переробили «Скоро буду поруч». В мене немає часу довести до ідеалу той новий панк-рок, який у нас народжується останнім часом. =)
Я щиро вважаю, що наживо звучу краще, ніж в записі. Тому що це жива емоція. Бо на концертах шоста персона — це публіка. Вона провокує тебе на те, на що ти не здатна у студії.

В.Г.: Публіка радує на концертах своєю реакцією?
К.С.: Публіка не повинна радувати, це не її функція. Публіка має співконцертувати. Це, розумієш, та ж територія, що й флірт, та ж територія, що й стосунки. Вони тебе перевіряють, ти їх перевіряєш. Вони провокують тебе на емоцію, ти провокуєш їх на емоцію. Це окрема професія, навіть не театр, де є готова схема.
Поза сумнівом, є моменти чистих радощів, коли трапляються неочікувані ситуації. Хтось перекручує слова, коли співає, або ти бачиш у залі когось знайомого, який насправді співає пісню іншого гурту в цей момент. =)

С.К.: Кафка писав у заповіті, що не хоче, аби його твори колись побачили люди. Якби не його друг, так би й трапилось. Чи є у тебе пісні, які ти не готова показувати публіці, тому що вони надто особисті?
К.С.: По-перше, у нашого попереднього гурту, «Крихітка Цахес», був альбом, який ніхто не побачив. І велика кількість пісень, які не дійшли до запису, слава Богу. Мені здається, що ми продемонстрували власним прикладом, що з підвальної групи студентів можна пройти якийсь шлях, знайти свій стиль.
Спочатку просто пити, потім щось грати. Потім переграти все, що нам здається цікавим. Коли нам було по вісімнадцять років, і ми на репетиційній базі: «а давайте а-ля Red Hot Chili Peppers». Вісімнадцять років, гітара «Урал», акустична система ВЕГА, перший курс. «А давайте так, а тепер давайте так».
Потім розумієш, що реп ти не співаєш, окей, і фольк тобі не подобається. Тільки зараз я знаходжу себе, як автора. Тільки зараз ми знаходимо себе, як музиканти. Було написано дуже багато пробних текстів — російськомовних, англомовних, франкомовних. Деякі з них були жахливі, треба було різати.
У нас була програма з п’ятнадцяти пісень, яку ми виконали наживо на радіо, з них до першого альбому дожила лише «Деталь». Там була пісня під назвою «Сморід», була пісня «Ненавиджу громадський транспорт». У нас досить довга передісторія. І тому для мене, насправді, «На першому місці» — це фактично другий альбом. Або навіть третій, бо пісень було дуже багато.
Були якісь пісні на лесбійську тему, Бет Діто би порадувалась. Тому що це пошук. Тоді ще не було шоубізнесу. Було три групи — «ВВ», «Океан Ельзи» і Green Grey. І Пономарьов ще був. «Територія А». Телевізор дивились і думали: «ого, у когось вийшов кліп!»

Нам було мало років, шістнадцять чи п’ятнадцять. Я навіть записала на касетку альбом, свій, власний. Гітара, метроном, спецефекти у вигляді включеного радіо. Думаю, зараз щастям хіпстера було б знайти цю касету, оцифрувати і видати. Ми би всіх порвали, я більш ніж впевнена у цьому.
Є, наприклад, російськомовний варіант пісні «Плюс один», який я нікому не хочу показувати. Юра Хусточка (прим: бас-гітарист Esthetic Education) чув, хлопці дуже сміялись. Можливо, ще запишемо, посміємось всі разом. Виявилось, що я складно пишу іншими мовами.

В.Г.: На вірши якихось інших авторів не хотілось написати пісню?К.С.: Ні. А сенс? Коли мені пропонують якийсь featuring… З ким там було — з «Естетіками» (прим: Esthetic Education), «Танками» (прим: «Танок на Майдані Конго»). З «Мертвим Півнем» ще, автор слів — Наталка Білоцерківець (прим: спільне виконання пісні «Ми помрем не в Парижі»), прекрасний текст. Ще «Аврора» Євгенії Чуприни (прим: трек з ABY MC)…
Так от, я беру текст Наталки Білоцерківець, інше покоління, інші цінності, «Ми помрем не в Парижі» — а ні хріна, я помру на Мальдівах! От я не можу співати це. Ти маєш вірити у те, що ти робиш, або не роби цього. Хоча текст прекрасний. Там є якісь моменти, які мене, як автора текстів для пісень, турбують, я б написала інакше.
Ти береш чужий текст, якщо ти хороший вокаліст, і просто шукаєш хорошу пісню, де б себе виразити. А я — автор, у першу чергу, а вже потім навчилась співати. Спочатку навчилась ходити, потім писати, потім співати, а потім робити це публічно. Тому — може, але не будь-який текст. Бо я в першу чергу автор, а вже потім — співачка і виконавець.

В.Г.: А чи можна зараз назвати якихось авторів, які впливають на творчість «Крихітки»?
К.С.: Зараз вже, мабуть, ні.

В.Г.: Але було?
К.С.: Мені завжди подобалась французька поезія кінця дев’ятнадцятого і початку двадцятого століття. Але там зовсім інші теми, пишуть чоловіки, і це декаданс. Я не використовую ці римовані прийоми. Технікою поезії я ніколи не займалась. Як написалось — так і написалось. Я в теорії поезії — нуль, і не збиралась ніколи цим займатись. Я не можу сказати: «от, це гарно написаний вірш, я теж спробую написати в цьому ритмі».
От береш Сашу Положинського (прим: лідер гурту «Тартак»). Він — автор, який пише дуже багато. У нього тексти довжелезні. Він мені розповідав, як кілька років тому загубив зошит. Казав: «я загубив зошит з поезією, якої б вистачило на чотири твоїх альбоми».
Він багато пише. Але якщо навіть Руслана співає його пісню, ти одразу відчуваєш, що це написав Сашко Положинський, тому що «та-та та-та-та та-та-та та-та, та-та-ра та-та-ра та-та». Є автори впізнавані, є невпізнавані.

Думаю, в Україні треба знайти авторів пісень і зробити з ними точно матеріал, бо їх же ніхто не бачить. Авторів усіх цих попсових пісень, які крутяться. Я знаю, наприклад, дівчинку Олю Животкову, яка пише для музикантів продюсерського центру Mamamusic, для музикантів, здається, групи «Пара Нормальних». Вона — автор, хороший. Але ніхто не знає, що це її пісні. У неї була своя група, називалась «Бажана».
Наприклад, Леся masiki (екс-вокалістка «Фарбований Лис», учасниця дуету KAMON!!!) пише пісні. Є багато таких поп-сонграйтерів. Не Лінда Перрі, можливо, але з ними варто поспілкуватись на тему того, як в Україні створюються поп-хіти.
Щодо орієнтації на західних авторів — можна брехати про те, що Лу Рід, або, там, Боб Ділан. =) Може, Аланіс Морісет. Це якраз був останній клас школи, чи щось таке. Якась така жіноча солідарна музика. Можливо, Торі Еймос, але у неї зовсім інші теми, зовсім інша ритміка. Я можу довго ще про це говорити, тому давайте наступне питання. =)

С.К.: Том Йорк зібрав нову групу Atoms For Peace, Йонсі з Sigur Ros випустив сольний альбом, чи бачиш ти себе в творчому плані окремо від «Крихітки»?
Каша Сальцова: Колись ми їхали в поїзді разом з Esthetic Education, з якогось концерту, десь у Львові ми виступали на площі. Ми записали якийсь трек, в поїзді щось там експериментували, я тоді з Естетіками тільки познайомилась, і думала: «Боже, це ж Esthetic Education!».
Потім я дивлюсь, що мої хлопці вже сильно втомились, і суворим голосом кажу: «Хлопці, час іти спати». І хлопці, в принципі, погоджуються, лізуть на полички, на що Луї каже: «Ти як вода, і вони в тобі всі барахтаються». =)
Тобто я розумію, що я їх зараз настільки поглинула своїми ідеями — «давайте і це зробимо, і те» — що нема сенсу робити зовсім сольний проект, коли хлопці в принципі не сильно тягнуть ковдру на себе, дозволяють мені, як автору, розкритися. Можливо, я не за всіх на всьому ще зіграла, звичайно. Тому я так особливо не лізу, але може бути. Подивимось.

Я не настільки музично самостійна, не можу зробити, як Імоджен Хіп, весь продакшн сама. Щоб все працювало, і не потрібно було бігати у сусідню кімнату і казати: «там не підвантажується плагін». =)
Тому моя технічна несамостійність, звичайно, зв’язує мені руки. Але, думаю, людина, яка записала цілу касету з гітарою і шумом радіо, розбереться з плагінами. Це буде, можливо, дуже мінімалістична музика. Чому б і ні.
С.К.: Після довгих перипетій із записом і виданням альбому «Рецепт», чи не відбило це в тебе надалі записувати повноформатні альбоми, чи бачиш ти досі в цьому сенс?
К.С.: Справа ж була не в записі, а в тому, що ми до сих пір боремось за авторські права. Я впевнена, що ми переможемо і відстоємо свої права. Якщо буде потрібно, я дійду до гаагських судів, бо я на сто відсотків переконана у правоті.
Група, яка записала та видала за власний кошт альбом, не може його просто так подарувати компанії, яка не робить нічого, яка вклала в нас нуль. Думаю, будь-який суд будь-якої країни визнає це наше право.
Це з тим, що ми їм пропонували відступні, кілька треків безкоштовно, йшли назустріч. Вони поводяться абсолютно некоректно. Думаю, ми створимо прецедент, який доведе нашу правоту як музикантів.
Дуже смішно, що саме нам, а не грандам шоубізу, доводиться це виборювати. Але до запису і творчості це не має жодного відношення. Просто адміністративні неприємності. Інколи я прокидаюсь і думаю: «блін, у мене суди». А з іншого, прокидаюсь і думаю: «от у мене була одна фраза, записана на стільниковий, і зараз найважливіше в світі — зробити з неї трек!» =)
Як там, «боремось — і поборемо», так? «Лупати цю скелю», і там ще якийсь є український вираз, який спрямований на долання складнощів. =)

В.Г.: Після закінчення туру у вас буде концерт у Києві, в клубі «44», і не простий концерт, а майстер-клас.
К.С.: Хтось написав, що у нас буде електронна програма. Не хочу нікого розчаровувати, але ми не встигнемо її зробити. У нас був великий задум, але ми реалізуємо вже після всього. Ми дійсно готуємо кілька номерів. Я так розумію, прямо в тур-базі будемо їх робити. Генератор якийсь із собою взяти, чи що.
Я думаю, ми зіграємо той блок, який у нас був на Гогольфесті, якщо ви бачили. Тому що нам так сподобалась наша самотність безбасова на той момент. В якийсь момент ми впали в прострацію, але ненадовго, дні на три.
А потім подумали: ну що ж, репетицію відміняти? У нас репетиції — вівторок-четвер-субота, вівторок-четвер-субота. Це ритм всього нашого життя. Ну нема басиста, то не відміняти ж репетицію.
Зате дістали всі наші музичні іграшки, розклали їх — «Ну, давайте без басу!» =) І зіграли. Нам так сподобалось, що ми, коли закінчили, подумали: «а давайте взагалі так грати завжди!»
Тож у «44» ми щось нове пограємо. Не хочу псувати поки що ніяких своїх задумів. Можливо ми зробимо не те що «Мааайстер-клааас». Майстер-класи має давати «Гріін Грееей»! =) Тому що це їх сильна позиція. Green Grey — королі правильного позиціонування рок-музиканта. Нога на комбік, дредами стряхнув — краса! =)
У мене погано виходить пафос. Він має бути органічним для рок-музиканта. Галахер! Що Галахер без пафосу? Нуль! Просто вередливе хлопчисько з поганим характером. А пафос зробив з нього rock icon.

На майстер-класі, можливо, ми розкладемо по партіях одну з пісень, залучимо публіку і зіграємо всі разом. Подивимось. Наш барабанщик ходив на Бабкіна і сказував, що Бабкін не перейнявся ідеєю майстер-класу. Йому почали передавати записки, як Аллє Борісовнє, і він сказав: «давайте я краще пограю музику, аніж буду демонструвати, що я вас щас научу пронікновєнние пєсні іграть».
Ще ж у нас буде концерт із групою «Друга Ріка» у клубі «Форсаж» 23 квітня. Ми його називаємо про себе «вемпайєр концерт».

С.К.: А чому так?
К.С.: Вемпайєр концерт? Ми приїдемо, у нас будуть кола під очима, мало спали, нічний концерт. Але в нас теж є задумка, як порятувати цей концерт, зробити його таким, щоб він запам’ятався всім.
Насправді, мені дуже бракує високих технологій на сцені. От мені потрібні три фури: зі світлом, з апаратурою і з людьми, які допоможуть це все зробити. Але масштаби не дозволяють. Мені потрібен інтернет на сцені, потрібен великий екран, хороша декорація, світло. Хочеться возити з собою такий «Воображаріум Доктора Парнаса».
В.Г.: А чи є бажання долучити якісь додаткові музичні інструменти?
К.С.: Ну звичайно, фуру! Фуру додаткових інструментів! Щоб ми натискали кнопочку, і сцена переверталася, а там — струнний квартет, такий: «лаа-ла-ла», і партія із «Хочу почути»! =) Це ж тільки здається, що сцена — три на шість. Насправді там можна зробити Воображаріум.

С.К.: Але й без цієї фури додаткових інструментів і відтворення продакшну, ви — один з найпрофесійніших «живих» рок-гуртів України. Чи виникало у вас бажання зафільмувати якийсь із своїх концертів?
К.С.: Щоб записати живий лайв-концерт, потрібен хороший пульт. Кажуть, що і хороший звукорежисер. Кажуть, що лайви ніхто в Україні не вміє писати. Так кажуть. Побутує така думка, чому так мало в нашій країні концертних DVD. Кілька з них записані на студії М1 у програмі «Tvій формат». Немає в нас інституту записування лайвів.
Ще хороше світло, п’ять-шість камер. Ми порахували, потрібно вкласти близько тридцяти тисяч доларів, щоб це потім було не соромно передивлятись. Якщо чесно, ми найближчим часом не заробимо на такий лайв. А робити такий собі лайв робити не хочеться.
Можливо, якийсь із каналів зробить лайв у студії. Знаю, зараз обговорюються такі проекти, є ентузіасти. Не хочеться посередності, та й окрім того, нам ще треба зігратись у цьому складі близько року. Та й потрібен хороший режисер і оператори, які вміють знімати.
Бачили, як у нас знімають концерти? Як знімають програми, де музиканти грають нібито живу музику? Музиканти грають під «фанєру» — А. Спецефекти дуже сумнівні — В. Світло фіолетове з малиновим — C. Усі ці люди в стразах. Коли у нас буде ця маленька індустрійка добре робити, ми туди впишемося.
Але зараз треба брати студентів з інститутів, які готові експериментувати, а не знімати просто крупний, середній і дальній плани і це все монтувати. Скорцезе показав, як треба знімати живий концерт, на прикладі The Rolling Stones. Ну коли у нас так артиста покажуть? Хай телебачення вчиться знімати, ми будемо вчитись грати.
Всі разом будемо вчитись, поки в якійсь точки не зійдемось. Якщо ми навчимось грати раніше, ніж телебачення навчиться знімати — ми це знімемо в іншому місці. Хоча можливо вже є прецеденти, про які я не знаю.

С.К.: Ти казала про студентів, і мені якраз згадався лайв, який знімала Рената Літвінова для Zемфіри. Це теж була суто студентська команда. Але результат вийшов хороший.
К.С.: Да? Ну ось. Свіжі люди із свіжим поглядом. Це головна проблема зараз — на ключових позиціях люди з несвіжим поглядом. Свіжий погляд — це все. Його треба в собі плекати, берегти, шукати однодумців.

В.Г.: Нещодавно у вас був досвід роботи з кінострічкою…
К.С.: Ой, зіграла шість дублів на сцені, «досвід роботи з кінострічкою». Якщо б я там бігла босоніж по каменях, з текстами — оце був би досвід. А так — п’ятдесят дублів під «фанєру». =)

В.Г.: А хотілося б взяти вагому участь у якомусь фільмі? Якщо так — у ролі актриси, чи людини, яка напише саундтрек?
К.С.: Саундтрек, звичайно. Я — акторка посередня. Всі кінопроби, які я з собою бачила… =) Знаєте, небесна канцелярія дуже оперативно розглядає мої заявки. От кілька років тому кажу в небо: «а можна в кіно знімусь?»
Через два дні дзвонять, кажуть: «Добрий день, ми знімаємо фільм, хочемо спробувати вас на роль однієї з героїнь». Я так сором’язливо в небо: «Спасіба!» =)
Приходжу. Там щось жахливе, жахливий сценарій, жахлива команда, жахлива ідея. Ну але ж просила. Просто неправильно. Треба конкретизувати бажання: «Хочу в хорошому фільмі роль таку і таку». Тому саундтрек, звичайно, органічніший.
Ну це ж прикольно в фільмі зніматись, ну реально! Камера, хлопушка, світло, поїхали. Це прикольна професія. Але я вже вибрала, я — музикант.

В.Г.: Ти віриш у прикмети? Чорний кіт, або щось таке.
К.С.: Є один магазин в Києві, повз який я проходжу з закритими очима. Бо я вже знаю: якщо пройду повз магазин цієї білизни, то в мене не складеться день. І вже п’ять чи шість років, дуже давно, так ходжу. Він знаходиться на «Золотих воротах», і нещодавно його закрили. Для мене це було відкриття позавчорашнього дня. Так що я знаю, що «тєпєрь нас папрьот»! =) А так, взагалі, в прикмети не вірю. =)

В.Г.: Там була погана карма?
К.С.: Ні, я не буддист. Вживаю це слово, як всі вживають. От, до речі, щойно зустрічалась із Лілією Пустовіт, вона про карму може більше розповісти, тому що практикує медитації, серйозно цим займається. Або, наприклад, Саша Чємєров (прим: фронтмен гурту «Димна Суміш»). Але звісно, вживаю вираз про погану карму.
Можна напрацювати собі погану карму, якщо зібрати сцену за чотири години замість двох. Знаєте анекдот про те, чому конструкції для сцени робляться з алюмінію? Серйозно, не знаєте? Тю! =) Конструкції сцени робляться з алюмінію, щоб вони не встигли заіржавіти, доки люди їх збирають.
Є прекрасна добірка музичних анекдотів на сайті студії «Кофеїн». У них, окрім стандартних розділів, є сторінка «Гумор». У них є шикарні анекдоти.
Про те, як помирають вокалістки, наприклад. Ви ж знаєте, вокалістки розбиваються, стрибають з верхівки свого его в глибину свого IQ. Дуже раджу. Це, мабуть, не для інтерв’ю, вам воно просто принесе задоволення.

С.К.: Що ти зараз читаєш?
К.С.: Петр Вайль, «Гений места».

С.К.: Подобається?
К.С.: Чекала більшого. Дуже поверхнево. З іншого боку, як би я ще довідалась про певних художників голандських. Там цікава загальна інформація, люди ж з віком тупішають. Нема такого завзяття, як коли читаєш книгу під ковдрою, з ліхтариком, і боїшся, що її зараз заберуть. Зараз таке з інтернетом, ясно. Всмоктуєш інформацію вже повільніше, тому що «кубок полон», що тільки крапає зверху.
Читати я дуже люблю. Жалкую, що недостатньо просиджувала часу за літературою, коли була в інституті. Коли бачу на вулиці свого викладача літератури, мене совість мучає.
Я ж вчилась на викладача літератури й іноземних мов, і досить довго розглядала свою кар’єру в тому, що буду постійно читати, перетлумачувати книги, говорити про символізм у Лотреамона.
Я взагалі вважаю, якщо ти любиш літературу — твоє життя порятовано. Будь-коли можеш включити іншу реальність. Своє життя обмежене якимись пригодами, а в літературі їх безліч. Це як штекер. Підключаєшся — і ти, наприклад, у шістнадцятому столітті. Я люблю читати.
Д.С.: А вітчизняних письменників читаєш?
Закінчила позавчора Бриниха «Шахи для дибілів». Не знала, що Бриних так смішно пише. Він порятував мій уікенд. Я в принципі шахи люблю, але рідко граю. Блін, ну де сучасній людині знайти дві з половиною години на те, щоб тупо сидіти… дивитись на дошку… а потім раптом: «Нєт! Конь!»
Бриних дуже смішно написав цей підручник, доступно для всіх. Дуже вам раджу, справді. Він там своїхм сленгом зробив характеристику кожній фігурі. Пише, що король — «дуже пацавата фігура». По стилістиці наближено до Подерв’янського. Класна книжка.
Зараз купила… Ха, купила. Скачала! Скачала Ірванця «Рівне/Ровно (Стіна)». Бо ми в турі якраз збираємось в Рівне, і нас попередили, що хоч у нас і ДК, але прийде тільки людей сто. Це місто, яке належить гурту Ot Vinta, там «дєвушек у сукнях з гітарами напєрєвєс ніхто нє ждьот». Нам сказали, що головне мистецтво в Рівному — це КВК.
Нас попередили: приїзджаєте в Рівне, приходять ваші п’ятдесят студентів і п’ятдесят випадкових людей по запрошеннях, граєте концерт, не засмучуєтесь і їдете далі, згадуючи це, як корисний досвід.

Д.С.: Як ти ставишся до сучасного, доволі гіперболізованого мистецтва? Чи повинно воно оголювати людські комплекси і збочення, чи навпаки, повинно бути спокійним?
К.С.: Демієн Херст вміє малювати?

С.К.: Хороше питання.
В.Г.: Для Демієна Херста.
К.С.: Далі прекрасно володів усіма класичними техніками. У нього є картини, я так розумію, студентського періоду. Він прекрасно малює, він талант! А тут: розрізав тваринку — продав за мільйон. Він бізнесмен, він відчуває zeitgeist. Але чи вміє людина малювати? Для мене завжди художник — людина, яка вміє те, чого не вмію я.
Я вмію намалювати овєчку, барашка. А хтось може намалювати так, щоб: «Ах! Та це ж барашек!». А цей просто розрізав акулу. І якісь дурні це купують, оце мене бентежить. Яку треба мати занижену самооцінку, щоб так дорого її собі купити, придбавши звичайну тушу. Це настільки іронічно.
Була на Браткові, наприклад. Там де дітки у вигляді проституток. Ну добре, педофілія, гостра тема, окей. Відразу і активність медіа, і емоційність. Прогнозовано. Діти, на них взагалі приємно дивитись. Провокативний одяг, так, в Україні ця вся тема дуже гостра. Але ж де тут мистецтво? Оригінальний погляд? Ну, не настільки він оригінальний.
Сучасне мистецтво буває різним. Сьогодні вранці Ліля Пустовіт показала мені картини Макова. Ну він же малює, він же талант! Там намальована виделочка і горішки на полотні, але в цьому є гармонія світу, ти бачиш проекцію. Це мистецтво. А от коли йде не від душі, а з гаманця, через мозок, а потім випльовується назовні — тоді й акула навпіл.

В.Г.: А що, по твоєму, первинне в мистецтві — техніка чи емоція?
К.С.: Якщо емоція заходить в тіло, яке, у моєму випадку, не володіє фортепіано — емоція грандіозна, бетховенівських масштабів, ти сідаєш за інструмент, і видавлюєш лише домінантсептакорд. =) Тому й кажуть, що талант — це дев’яносто відсотків праці.
У всіх енергія заходить, у всіх є дірочка в голові — тенісистів, менеджерів, медіа-планерів — просто треба, щоб воно вийшло в правильному місці. Треба працювати дуже багато, тоді дірочка стає ширше, і вихід стає ширше. Я знаю геніального піаніста, який настільки багато вживав кокаїну, що в нього все просто розчинилось і дірочка заросла.

Я більш ніж впевнена, що будь-яка людина, яка трішечки малювала в дитинстві, і у неї це добре виходило, тепер жалкує, що вже не малює. Всі ж писали віршики якісь у чотирнадцять років. А я в чотирнадцять років мучила весь клас, замість перерви казала: «Я прочитаю вам стіх». І вчителька каже: «Да-да, сядьтє». Зараз я розумію, наскільки мене ненавиділи всі однокласники.
Харківський масив, я тільки приїхала з Росії, мені здавалось, що ми зараз порятуємо світ, мені років десять, все так вау!

Д.С.: Трохи несподіване питання: кого б ти собі обрала у музичних батьків, музичного тата і музичну маму, які б давали тобі поради й вказівки?
К.С.: Ніколи не думала про це, чесно кажучи… Я настільки сильний егоцентрик, що нікому не показую те, що я роблю. Навіть в школі не показувала, не питала, добре це чи ні. Знала: так, це добре, а це погано. Зовнішній фокус мені не був такий важливий. Для мене ніколи не було таких авторитетів.
От у візуальних образах вони мені потрібні. Бо я настільки занурена у творчий процес, що… Власне, Ліля Пустовіт мене порятувала. Я згадала, що сьогодні субота, завтра концерт, а в мене досі немає сукні.
Все має бути органічно, тому про візуальну частину не можна забувати. У мене є фотографія — сподіваюсь, її ніхто не побачить — коли ми тільки починали з «Крихіткою Цахес», і вся група виступала у військовій формі Білорусі. У мене, здається, навіть частково було вибілено волосся.
Ніхто ж не розповідав, що потрібен стиліст. Прийшов Сажа Положинський, теж тоді молодий артист, і сказав «о, це і є твій концертний одяг?». Це зараз можна подзвонити Даші Лагенберг, або ще комусь, і сказати: «Зробіть з мене принцесу!».

Візуальні батьки потрібні. І нам цього дуже бракує для повноти враження. Тому що за кожним безладом на голові у Тома Йорка стоїть дівчина, яка цей безлад робить хвилин тридцять перед концертом, можливо. Можливо й ні. Коли ти виходиш на сцену, навіть оця неохайність має бути продумана.
Я дивилась у журналі Rolling Stone велике інтерв’ю з Babyshambles, де Піт Доерті заляпаний кров’ю, з розірваною сорочкою, брудом під нігтями, і думала: «Бруд під нігтями справжній, чи все-таки він десь царапнув чорних тіней?»
Власне, оцей імідж занедбаних рок-зірок, в деякій мірі, true. А з іншого боку, менеджери дзвонять усім папарацці і кажуть: «шановні, чекаємо вас о десятій нуль-нуль біля дверей Емі Уайнхаус». Знаючи, як все робиться у наших зірок, які теж охайно повідомляють, коли станеться чергова скандальна подія.
Треба розуміти, що і сорочка порвана є роботою іміджмейкера, і плітки про позашлюбних дітей кимось добре продумані на планерці. У нас, щоправда, досі найбільш актуальна тема — хто з ким спить. Найсмішніше, в нашій країні третього світу, виходить кліп якогось дуету і одразу кажуть: «Між ними щось є».
Подивилась я на того нещасного хлопчика з Фабрики Зірок, який аж вєни порізав, бідний, так хотів слави. Думаю, Боже, який маразм! Напевно, піар-служба довго з ним працювала, казала: «Та нє надо! Просто прийдеш, тобі дадуть в морду, ти закатиш істерику — і достатньо». А він: «Ні, не працює, нє повєрят».

Напевно, в Рівному є пара дівчат, які вірять в те, що він зробив це від кохання до Лободи. Але більшість дорослих людей розуміють, що хлопчик на власній крові готовий побудувати показ по телеканалах.
Це така тупість! У нього немає що сказати публіці, окрім як показати торс. Оце загальне відчайдушне бажання залізти в телевізор, а вже потім подумати, що там зробити, мене і дивує.
Повертаючись до теми візуальних образів і візуальних батьків — хочеться, щоб красиво. Заплатити стилісту за те, що він скаже: «Зніми оце, одягни краще це». Заплатити візажисту — це навіть не обговорюється, бо камера makes awful faces. Заплатити дизайнерам, заплатити виробникам взуття — і все, группа «Крихітка» витратила весь свій гонорар на Сашечку, все. =)
Робота професіоналів коштує дорого, і це оцінюється. А те, як оцінюється наша робота на сцені, залежить від того, готові п’ятьсот людей в Києві витратити сорок гривень на клубний концерт, чи ні.
Ми готові працювати як на Заході. Моя стрижка коштує стільки, скільки в Лондоні, бо в мене хороший перукар. Але в Києві той мільйон населення, який має тусити, не витрачає на своє дозвілля стільки, скільки витрачають лондонські тусовщики. Ми живимось за рахунок того, як люди розважаються. А музика в стиль життя українців не до кінця влилась.
Думаю, люди в маленьких містах купили, скажімо, диск Руслани, бо ж Євробачення, купили ще диск пісень під горілку, якщо не переписали на роботі, і диск Ані Лорак. Для них це знакові релізи. Ну і як же не купити ще «Океан Ельзи». І «ТІК». От вони купили п’ять дисків — і це їхній матеріальний внесок в український шоу-бізнес.

А те, що артисти мають теоретично живитись за рахунок якихось відрахувань… А на концерт «може піду, може не піду, це ж гроші платити». Люди не дуже легко викидають гроші на розваги. Хочеться чи ні, а ми залежимо від настрою народу. Народ попрацював, в п’ятницю вечір іде на «ТІК».
«ТІК» — молодці. 25 гривень — золота ціна для України. Я їх ясно що не слухаю, але я їм дуже вдячна, що вони відволікли людей від шансону. Їм треба за це поставити маленький пам’ятник із сала. Вони іронічні, реально кумедні, зробили шоу, не полінувались, зробили екран, диско-кулю.
Наша менеджер прийшла після їхнього концерту, сіла і каже: «Значить так: повний Палац Спорту, величезний екран, диско-куля, всі танцюють і пахне пивом». Ось це — український шоу-бізнес. Це радість.
Ну і інді-музикантам все одно доводиться ходити на роботу. Більшість музикантів, які займаються тільки своєю групою, померли б з голоду, якби у них не було щось ще. Так і відбувається. Багато груп розвалились саме з цих причин.
Коли артист відволікається від того, що він має робити, то вже не буде до останнього боротись за свій останній концерт. Ми відчайдушні в цьому плані. Ми існуємо тільки тому, що ми — дуже відчайдушна група. Суди, кредит — нічого, все одно поїдемо в Рівне! Боже, воно мені далось, це Рівне! =)

От ви дзвоните в клуб у Львові, а там кажуть: «Ні, ми не дамо клуб у цей день. Розумієте, у нас тут дискотека, на якій ми продаємо двісті коктейлів, а на вас прийдуть студенти, які п’ють пиво, а нам це невигідно». Тож ми раз на півроку робимо такі тури, як експеримент, але кому потрібні ваші концерти, якщо ми не продаємо горілчані напої.
Тому я навіть коли критикую колег, все одно прекрасно розумію, що вони проявляють мужність. На цьому базується моя повага до груп. Я розумію, що там, по той бік фанєркі, теж хтось є.

В.Г.: На які концерти ти пішла б, не дивлячись ні на що?
К.С.: На Everlast пішла б. La Coka Nostra приїзджала, ні? Дуже жалкую, що не потрапила на Anthony and the Johnsons в Москві. Доведеться виїзджати кудись. Я би пішла на Bjork. На Pearl Jam! =) На щось таке старпьорське, з дитинства. На Агузарову пішла б. Вона буде?

С.К.: Перенесла знову концерт, на 28 квітня.
К.С.: Жанна Хасановна — космічєская женщіна! Вона п’є кров з усіх організаторів, бо може це собі дозволити. Я записувалась якось із Костровим, у мене був невдалий досвід запису з «Нож для фрау Мюллер». Я витратила купу часу, він мене вимучив, я йому так вже співала, а він забігав у кабінку і казав: «нєт!».
Потім вийшов альбом в Америці, і всю пісню заспівала Юля, вокалістка з його проекту Supersonic Future. Так от Костров казав мені: «Агузарова заходит, и у нее каждый дубль гениален, а у тебя — нет!». І я подумала: «Боже, я валялась поруч з Агузаровою! Ось цей історичний момент!». До речі, безцінний був досвід. Я тоді зрозуміла, що я терпляча, але не дуже.

Ще на що би пішла… На який-небудь Foo Fighters. На Black Flag. От жалкую, що не пішла на Depeche Mode. Була трагічна історія, насправді… Коли був день боротьби зі СНІДом, ми були в клініці, давали маленький виступ, і один хлопчик був вже у такій стадії, що не зміг спуститись до нас в хол.
Ми піднялись до нього, спитали, що йому принести. Він попросив новий альбом Depeche Mode. Я тоді була настільки недальновидна, не зрозуміла, що часу в нас мало. Вирішила, що альбом Depeche Mode — надто просто. І я вирішила: дочекаюсь, коли приїдуть Depeche Mode, спробую попросити, щоб залишили для нього автограф, і тоді подарую.
Напряглась купа людей, мені залишили цей диск з автографом. Ми подзвонили в клініку, а там сказали, що хлопець два тижні тому помер. Я передала диск організації, яка його або на аукціон виставить, або що. Таку річ не можна було вдома лишати.
Тоді я зрозуміла: дуже важливо робити все вчасно. Якщо в тебе є нагода зробити щось хороше — роби це прямо зараз. Не думай про чистоту концепту. Можливо, з музикою те ж саме. Не треба витрачати часу. Можливо, треба зараз робити концертний DVD. Можливо, треба було сходити на Depeche Mode, побачити, що вони в формі, а вони в формі.
Я би сходила на My Brightest Diamond. Є багато гуртів, які класно працюють наживо. На Esthetic Education сходила б, на Pianoбой ще раз, і, можливо, на Аліну Орлову. Вона мені подобається, дуже мила. Я не знала, що вона така висока! Я б сходила на PJ Harvey. Тому що це ікона, і тому що в мене вдома касєтки. На Ніка Кейва.
Була на концерті групи «Катапульта», здивувалась, які вони прикольні. Дуже люблю Катю Chilly. Вона — magic. Всі потім дуже пожалкують, якщо не встигнуть як слід розслухати її, відвідати концерт. На «Димну Суміш» треба сходити, давно не ходили. Завтра на Дні народження Вексклярскього нарешті почую «ДахаБраха».

Я вам стільки всього розповіла! Ви мене застали між депресіями, це круто! =)

В.Г.: Будемо сподіватись, що депресій буде все менше і менше.
К.С.: Ні, це частина життя, нормально. Просто треба вміти їх використовувати за призначенням.

Д.С.: Можеш назвати п’ять речей, за які ти вдячна вчорашньому дню?
К.С.: За розуміння, за вчасний масаж, за пігулки, за групу Riot on the Radio і за те, що прокинулась. І взагалі, зранку прокидаюсь і кажу «спасибі». Ввечері лягаю і кажу «спасибі».

С.К.: Думаю, це найкращий момент, щоб завершити. Спасибі і тобі, Каша.

Сергій Кейн
Влада Григорова
Дар'я Стокоз
open.ua