Наша алкоголічна трійця: я, мірон, поулесерж сидимо на кухні. За нестачею коштів у нас на столі дешевезне пиво і така ж дешевезна закуска. Нам добре, ми захмелівші, в руках у мірона гітара і всі нестрійними голосами виводимо "і-і-і-і-і-і-вано-о-о-о-в". Кожен день не такий як учора, що б там не співав Гребенщиков.


Я повертаюсь додому. Пізня година, практично ніч. На вулиці зима з рота валить пар, рипить сніг. Тихо, темно. Радісно на душі. Плеєр скрипить диском і потрапляє на цей трек. Я підіймаю голову і на мене падає чорне зоряне небо. Я вибухаю зсередини.


На камінні трохи незручно лежати, але ворушитися не хочеться. В багатті догоряють дрова, купа заввишки півтора метри таких же чекає своєї черги. Діло йде до ранку, холодець чіпляє за дупу. Димом пропах світер і ковдри. Мірон грає Аделаїду. Ще трохи і ми побачимо її серед сяючого міріаду молочного шляху.


Спека. Страшенна спека. Над бетонним покриттям злітної смуги стоїть марево. Шурхітить і пахне трава. Сесію закрито, завтра вихідний. Лежимо на пагорбі. Доводиться триматися за землю, щоб цього разу не полетіти сторч в глибочезне синє небо. Хто починає співати…


Практично найвищий і найвіддаленіший дах міста. Десь гудить потяг, все навколо сяє сотнею вікон. Вітер не дає сказати а ні слова. Якщо лежати на самому краєчку даху, звісивши ноги, то можна налякати випадкових свідків і зловити неймовірний унісон з цією піснею.


Новий тематичний тиждень го!